Постанова Судової палати у ЦС Верховного Суду України вiд 05.10.2016 № 6-2329цс16

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до Межівської селищної ради, селянського (фермерського) господарства «Мета» в особі голови ОСОБА_4, треті особи: відділ Держземагентства в Межівському районі Дніпропетровської області, Васильківська державна нотаріальна контора, Державна реєстраційна служба Межівського районного управління юстиції, про визнання права власності, визнання права засновника та визнання права постійного користування земельними ділянками в порядку спадкування, за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд судових рішень,

                                          в с т а н о в и л а:

У липні 2014 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом про визнання права власності на цілісний майновий комплекс селянського (фермерського) господарства, визнання права власності, визнання права засновника, визнання права постійного користування земельними ділянками для ведення селянського (фермерського) господарства в порядку спадкування за законом. 

Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ 1 помер ОСОБА_5, який був засновником та головою селянського (фермерського) господарства «Мета» (далі – СФГ «Мета»).

Спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_5 є матір померлого ОСОБА_1 та двоє його дітей ОСОБА_2 і ОСОБА_3.

На думку позивачів, після смерті ОСОБА_5 відкрилась спадщина на:

 - майно у вигляді СФГ «МЕТА»;

 - земельну ділянку площею S га, в т.ч. сільськогосподарських угідь - R га ріллі R га, H га під будівлями, лісами та іншими угіддями, яка розташована на території Межівської селищної ради та була надана
ОСОБА_5 для створення селянського фермерського господарства на підставі рішення виконкому Межівської селищної ради Дніпропетровської області від 10 листопада 1992 року, що підтверджується державним актом на право постійного користування зазначеною земельною ділянкою;

 - земельну ділянку площею Е га по АДРЕСА 1, що надана СФГ «Мета» для ведення фермерського господарства на підставі рішення Межівської селищної ради від 26 серпня 1999 року, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею;

 - статутний капітал СФГ «Мета» у розмірі 300 грн, що становить 100% розміру, який належав померлому засновнику – ОСОБА_5.

На час розгляду справи діяльність СФГ «Мета» не припинена, що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб.

2 липня 2014 року ОСОБА_1 звернулася до Васильківської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на цілісний майновий комплекс СФГ «Мета» після смерті ОСОБА_5.

Постановою державного нотаріуса від 2 липня 2014 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на цілісний майновий комплекс СФГ «Мета» у зв’язку з відсутністю документів, які підтверджують право власності й розмір частки померлого у СФГ «Мета».

Позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовились від прийняття спадщини в повному обсязі на користь ОСОБА_1 та подали до суду заяви про відмову від своїх позовних вимог.

Позивачка ОСОБА_1 вважаючи, що вона як спадкоємець першої черги має право на спадкування за законом на майно цілісного майнового комплексу СФГ «Мета», уточнивши свої позовні вимоги, просила: визнати за нею право на спадкування цілісного майнового комплексу СФГ «Мета»; право на статутний капітал фермерського господарства після смерті спадкодавця, право користування двома земельними ділянками, які надані СФГ «Мета» у постійне користування для ведення фермерського господарства.

Рішенням Межівського районного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року, залишеним без змін рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 червня 2015 року позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 у порядку спадкування за законом: право власності на цілісний майновий комплекс СФГ «Мета» після смерті сина ОСОБА_5 в повному обсязі; право на постійне користування земельною ділянкою для створення СФГ «Мета», загальною площею S га, яка розташована на території Межівської селищної ради Дніпропетровської області та яка належала ОСОБА_5 на праві постійного користування для створення селянського фермерського господарства на підставі рішення виконкому Межівської селищної ради Дніпропетровської області від 10 листопада 1992 року, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею; право на постійне користування земельною ділянкою для створення СФГ «Мета» земельною ділянкою площею Е га на АДРЕСА 1, яка надана СФГ «Мета» для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі рішення Межівської селищної ради від 26 серпня 1999 року, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею; право засновника СФГ «Мета» на статутний капітал у розмірі 300 грн.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2015 року відмовлено заступнику прокурора Дніпропетровської області у відкритті касаційного провадження.

У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та постановити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей: 92, 102-1, 131, пункту 6 Перехідних положень ЗК України, статей 392, 407, 1216, 1218 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора Сахно Н.В.: на підтримання заяви, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судом встановлено, що ОСОБА_5 був засновником та головою СФГ «Мета», що підтверджується копією виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб підприємств та організацій України (а.с. 33).

СФГ «Мета» було користувачем земельної ділянки площею S га, в т.ч. сільськогосподарських угідь - R га ріллі R га, H га під будівлями, лісами та іншими угіддями, яка розташована на території Межівської селищної ради надана для створення селянського фермерського господарства на підставі рішення виконкому Межівської селищної ради Дніпропетровської області від 10 листопада 1992 року, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею, а також користувачем земельної ділянки площею Е га на АДРЕСА 1, яка надана СФГ «Мета» для ведення селянського (фермерського) господарства на підставі рішення Межівської селищної ради від 26 серпня 1999 року, що підтверджується державним актом на право постійного користування землею.

Статутний капітал СФГ «Мета» складав 300 грн, що становить 100% розміру статутного капіталу господарства.

Голова СФГ «Мета» ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ.

Судом встановлено, що спадкоємці за законом ОСОБА_2 та ОСОБА_3, як діти спадкодавця заявили про свою відмову від прийняття спадщини на користь ОСОБА_1.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновкми якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_1, як спадкоємиці першої черги після сметрі сина ОСОБА_5 перейшло право на все належне йому майно, зокрема на цілісний майновий комплекс фермерського господарства, статутний капітал цього господарства, а також право користування земельними ділянками, яким було наділено фермерське господарства, а тому право на спадкування за законм підлягає визнанню за позивачкою.

Проте у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

- від 13 липня 2016 року суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо відмови в позові про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом у зв’язку з тим, що державним актом на право постійного користування землею надано лише право користування земельною ділянкою, а не право власності. При цьому, позивач не позбавлений можливості звернутися до власника цієї земельної ділянки для оформлення своїх прав на користування вказаною земельною ділянкою (стаття 407 ЦК України);

- від 6 липня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що оскільки законом (стаття 407 ЦК України) передбачено лише договірний порядок установлення емфітевзису, а такого договору з позивачкою не укладалось, то відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання права користування земельною ділянкою в порядку спадкування за законом;

 - від 6 квітня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що позивачкою не надано суду доказів того, що особа за життя переоформила у встановленому законом порядку надане йому право постійного користування земельною ділянкою або право оренди, однак право постійного користування земельною ділянкою не увійшло до спадкової маси, а тому відстуні правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування;

- від 23 вересня 2015 року суд касаційної інстанції виходив із того, що законом (стаття 407 ЦК України) передбачено лише договірний порядок установленення емфітевзису, проте такого договору між позивачем та міською радою не існувало, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання права спадщини на право постійного користування земельною ділянкою за позивачем. Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою надає особі лише право користування земельною ділянкою;

- від 4 лютого 2015 року суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в позові, виходив із того, що посилання позивача на те, що ст. 1225 ЦК України, передбачена можливість успадкування права постійного користування земельною ділянкою і таке право ним було успадковане, не узгоджується з вимогами чинного законодавства, зокрема ч.1 ст. 407 ЦК України та ч.5 ст. 1021 ЗК України, якими передбачено лише договірний порядок установлення емфітевзису та не передбачено судового порядку його встановлення. Наявність чи відсутність такого договору судами не встановлена. Державний акт на право постійного користування землею, надав особі право користування земельною ділянкою. При цьому, позивач не позбавлений можливості звенутися до власника цієї земельної ділянки для оформлення своїх прав на користування нею.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції один і тих самих норм матеріального права, а саме: частини другої статті 407 ЦК України та частини другої статті 102-1 ЗК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно з частиною 1 статті 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.

Зі змісту частини другої статті 92 ЗК України вбачається, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам не передбачена.

Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Отже, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування.

Відповідно до статті 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі статтями 116, 118 ЗК України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦK України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Відповідно до статті 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Згідно із частиною першою статті 407 ЦK України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до частини другої статті 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини), та частини другої статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Разом з тим, статтею 23 Закону України «Про фермерське господарство» передбачено, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.

Відпвоідно до статті 19 Закону України «Про фермерське господарство» до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.

Згідно із частиною першою статті 20 зазначеного Закону майно фермерського господарства належить йому на праві власності. Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації або у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.

При цьому, між власником спірних земельних ділянок (орган місцевого самоврядування) та головою СФГ «Мета» не укладались договори, положеннями яких передбачалась можливість передачі в порядку спадкування права користування чужими земельними ділянками для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), а тому згідно вимог частин першої, другої статті 407 ЦК України, відсутні правові підстави для визнання за спадкоємицею права користування чужими земельними ділянками.

Разом з тим, СФГ «Мета» не позбавлено можливості звернутися до власника земельної ділянки (орган місцевого самоврядування) для оформлення своїх прав на користування нею.

За таких обставин, у справі, яка переглядається, суди ухвалюючи судові рішення про задоволення позову, неправильно застосували положення частини другої статті 407 ЦК України й частини другої статті 102-1 ЗК України та дійшли помилкових висновків про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, входить до складу спадщини і передається спадкоємцям у порядку спадкування за законом без укладення відповідного договору.

На підставі викладеного, ухвалені у справі судові рішення в частині визнання за позивачкою в порядку спадкування за законом права користування земельними ділянками підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про відмову в позові.

Разом з тим, заступник Генерального прокурора України у заяві про перегляд судових рішень не зазначає про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо вирішення судом позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею в порядку спадкування за законом права власності на цілісний майновий комплекс СФГ «Мета» та на статутний капітал фермерського господарства, а тому в цій частині підстави, для скасування ухвалених у справі судових рішень, передбачені статтею 355 ЦПК України, відсутні.

Керуючись статтею 360-3 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а:

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити  частково.

Рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року, рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2015 року в частині задоволення позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом права на постійне користування земельними ділянками площами S га та Е га скасувати.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею в порядку спадкування за законом права на постійне користування земельними ділянками площами S га та Е га відмовити.

У решті рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року, рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 червня 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2015 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

         Головуючий                                                                  Я.М. Романюк       

Судді:                                                                             В.І. Гуменюк                       

                                                                                               Н.П. Лященко

                                                                                               Л.І. Охрімчук

                                                                                              В.М. Сімоненко