Постанова Судової палати у ЦС Верховного Суду України вiд 14.05.2014 № 6-42цс14

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", ОСОБА_2, треті особи: орган опіки та піклування Ізюмської районної державної адміністрації Харківської області, приватний нотаріус Ізюмського районного нотаріального округу Харківської області ОСОБА_3, Ізюмська державна нотаріальна контора Харківської області, про визнання свідоцтва про право на спадщину та договору іпотеки недійсними за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2013 року,

в с т а н о в и л а:

У червні 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом  про визнання свідоцтва про право на спадщину та договору іпотеки недійсними. Зазначав, що він разом зі своєю матір'ю, ОСОБА_2, та батьком, ОСОБА_4, проживав АДРЕСА_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 батько помер. Після смерті батька відкрилася спадщина на зазначений будинок. 28 липня 2006 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину на S частину спірного будинку. Зазначав, що у 2010 році після відкриття провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до закритого акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі – ЗАТ КБ "ПриватБанк") про визнання договору іпотеки недійсним йому стало відомо, що 26 лютого 2008 року ОСОБА_2 та ЗАТ КБ "ПриватБанк" уклали договір іпотеки, предметом якого є спірний будинок. Посилаючись на те, що відповідно до статей 529, 549 Цивільного Кодексу Української РСР (далі – ЦК УРСР)  він є спадкоємцем першої черги, який прийняв спадщину, оскільки на момент смерті батька був малолітньою дитиною й проживав із ним у спірному будинку, а ОСОБА_2 не мала права без його згоди укладати договір іпотеки,     ОСОБА_1 просив на підставі статей 6, 17 Закону України «Про іпотеку», статті 578 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) визнати недійсними свідоцтво про право на спадщину, видане на ім'я ОСОБА_2, від 28 липня       2006 року на S частину будинку АДРЕСА_1 та договір іпотеки на цей будинок, укладений ОСОБА_2 та ЗАТ КБ "ПриватБанк" і посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_3   26 лютого 2008 року.

Рішенням Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від           18 травня 2011 року позов задоволено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 13 грудня 2012 року рішення міськрайонного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2013 року у відкритті касаційного провадження у справі відмовлено.

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2013 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2013 року та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: статей 548, 549 ЦК УРСР (тут і далі - у редакції від 18 липня 1963 року).

В обґрунтування заяви ОСОБА_1 додав до заяви ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від    28 серпня 2013 року та від 31 липня 2013 року, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені правові норми.  

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 березня 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. 

За положеннями  пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове   застосування   судом   (судами)  касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права,  що  потягло ухвалення   різних   за   змістом   судових   рішень  у  подібних правовідносинах.

За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що батьки         ОСОБА_1: ОСОБА_2 та ОСОБА_4 - перебували в зареєстрованому шлюбі з вересня 1983 року.

4 червня 1988 року вони придбали будинок АДРЕСА_1.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_4 помер.

28 липня 2006 року Ізюмською нотаріальною конторою Харківської області ОСОБА_2, на підставі її заяви,  видано свідоцтво про право власності на S частину будинку АДРЕСА_1 та на S1 частину – свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті її чоловіка – ОСОБА_4.

26 лютого 2008 року ОСОБА_2 та ЗАТ КБ "ПриватБанк" уклали договір іпотеки, предметом якого став будинок АДРЕСА_1.

Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції на підставі пункту 1 частини першої статті 529, частини першої статті 549 ЦК УРСР дійшов висновку про те, що оскільки він як спадкоємець першої черги, який прийняв спадщину, набув права власності на спадкове майно з моменту відкриття спадщини, то отримання ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на всю спадщину та укладення нею договору про передачу в іпотеку спірного будинку без згоди позивача суперечить вимогам статей 358, 578 ЦК України, статтям 5, 6 Закону України "Про іпотеку" і порушує його право власності на належну йому частину жилого будинку.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_1 прийняв спадщину, однак після досягнення ним повноліття до нотаріальної контори із заявою про отримання свідоцтва про право на спадкове майно не звертався, тому втратив право на спадщину, у зв’язку із чим ОСОБА_2 правомірно отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на все спадкове майно і як власниця будинку на законних підставах передала цей будинок в іпотеку.

Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях у справах, які виникли в подібних правовідносинах, а саме: ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 серпня 2013 року та від 31 липня 2013 року, суд касаційної інстанції, застосовуючи норми статей 548, 549 ЦК УРСР, дійшов висновку про те, що спадкоємці, які проживали разом зі спадкодавцем на день відкриття спадщини, визнаються такими, що прийняли спадщину з моменту її відкриття, а отже, є власниками спадкового майна незалежно від факту отримання ними свідоцтва про право на спадщину.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – статей 548, 549 ЦК УРСР.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

У справі, яка переглядається, спадщина відкрилась ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто до 1 січня 2004 року, тому суд обґрунтовано застосував до спадкових відносин норми ЦК УРСР у редакції від 18 липня 1963 року.

Згідно зі статтею 525 цього Кодексу часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця.

Відповідно до частини першої статті 529 ЦК УРСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.

Статтею 548 ЦК УРСР передбачено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 549 ЦК УРСР спадщина вважається прийнятою, якщо спадкоємець фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном.

Установивши, що на день смерті ОСОБА_4 у будинку  АДРЕСА_1 були зареєстровані та проживали, зокрема, його дружина, ОСОБА_2, та син –  ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2 року народження, суд дійшов правильного висновку про те, що позивач є таким, що прийняв спадщину, оскільки фактично вступив в управління та володіння спадковим майном, і що прийнята спадщина на підставі частини другої статті 548 ЦК УРСР належить йому з моменту відкриття спадщини, тобто з ІНФОРМАЦІЯ_1.

Разом із тим усупереч вимогам статей 548, 549 ЦК УРСР суд пов'язав збереження або втрату набутого спадкодавцем права власності на спадкове майно з фактом отримання чи неотримання ним свідоцтва про право на спадщину, у той час як свідоцтво є лише документальним підтвердженням цього права (стаття 560 ЦК УРСР).

Крім того, ні стаття 561 ЦК УРСР, ні стаття 1298 ЦК України, які передбачають право спадкоємця на одержання свідоцтва про право на спадщину, не містять обмежувального строку одержання такого свідоцтва.

Більше того, частина третя статті 1296 ЦК України, яка була чинною на час одержання ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину та на час передачі нею будинку в іпотеку, передбачала, що  відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Отже, виходячи з вищезазначених норм законодавства ОСОБА_1 як спадкоємець, який прийняв спадщину,  є власником спадкового майна – частини будинку – з моменту відкриття спадщини – з ІНФОРМАЦІЯ_1.

Разом із тим, оскільки судом не встановлено, що з передбачених законом підстав (стаття 346 ЦК України) право власності ОСОБА_1 на спадкове майно (частину будинку) було припинено, то  з моменту відкриття спадщини й до виникнення спору в суді (у тому числі й на момент отримання ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину на весь будинок та передачі його в іпотеку), будинок перебував у спільній частковій власності сторін.

За загальним правилом на здійснення права спільної часткової власності (володіння, користування та розпорядження спільним майном) необхідно одержати згоду інших співвласників (частина перша статті 358 ЦК України).

З огляду на це жоден зі співвласників не має права укладати правочини щодо спільного майна без згоди інших співвласників (за винятком правочину з відчуження належної йому частки у праві власності – стаття 361 ЦК України).

Правовідносини щодо передачі в іпотеку майна, що перебуває у спільній власності, урегульовані статтею 578 ЦК України та статтями 5, 6 Закону України «Про іпотеку».

Згідно із зазначеними нормами майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості.

Частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі й реєстрації права власності на неї як окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено законом (частина третя статті 5 Закону України «Про іпотеку»).

Передача в іпотеку нерухомого майна, яке іпотекодавцю не належить, законом не передбачена, оскільки тільки власнику належить право розпорядження майном (статті 316, 319 ЦК України, стаття 5 Закону України «Про іпотеку»).

Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції неправильно застосував норми статей 548, 549 ЦК УРСР, не застосував норми права – статті 358, 578 ЦК України та статті 5, 6 Закону України «Про іпотеку», які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, у зв’язку із чим дійшов помилкових висновків про втрату ОСОБА_1 права власності на спадкове майно й правомірність передачі цього майна в іпотеку та ухвалив незаконне рішення.

За таких обставин заява ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2013 року підлягає задоволенню з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою   статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого 2013 року скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                            А.Г. Ярема

Судді:                                    Л.І. Григор'єва

                                       Н.П. Лященко

                                               М.В. Патрюк

             Л.І. Охрімчук

              Ю.Л. Сенін

                                                                           В.М. Сімоненко

                                                        В.І. Гуменюк