Постанова Судової палати у ЦС Верховного Суду України вiд 11.11.2015 № 6-1124цс15

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

Судова палата у цивільних справах

                                                                                 Верховного Суду України у складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання договору дарування недійсним та повернення сторін у первісний стан за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2015 року,

                                  в с т а н о в и л а:

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа – приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, про визнання договору дарування недійсним та повернення сторін в первісний стан, посилаючись на те, що з травня 1976 року вона зареєстрована та проживає у належному їй на праві власності житловому будинку АДРЕСА_1. Враховуючи похилий вік та стан здоров’я, відповідачка запропонувала їй, позивачці, укласти договір, за яким відповідачка зобов’язалася доглядати за нею, а після її, позивачки, смерті належний їй будинок перейде у власність відповідачки, після чого вони з відповідачкою відвідали нотаріуса та уклали договір. З моменту укладання договору їх відносини почали погіршуватися, відповідачка постійно була чимось незадоволена, кричала на неї, а згодом почала бити. Не витримавши побиття, 9 січня 2014 року позивачка звернулася із заявою до Ленінського РВ в Дніпропетровській області про вчинення кримінального правопорушення. 4 липня 2014 року після чергового побиття, наряд міліції вже викликала її невістка ОСОБА_4  З метою розірвання договору довічного утримання вона звернулася за правовою допомогою та з відповіді на адвокатський запит довідалася, що будинок АДРЕСА_1 зареєстровано на праві власності на підставі договору дарування за іншою особою. Позивачка просила визнати недійсним договір дарування зазначеного вище будинку, укладений нею 27 жовтня 2009 року з ОСОБА_2, та повернути сторони в первісний стан.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2015 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а також на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 203, 229 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

На підставі ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та невідповідності викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судом встановлено, що 27 жовтня 2009 року  між ОСОБА_1  та ОСОБА_2 було укладено договір дарування будинку АДРЕСА_1, за умовами якого ОСОБА_1 безоплатно передала, а ОСОБА_2 прийняла у власність зазначений будинок. Встановлено, що власником будинку на час вирішення спору є ОСОБА_2.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій,  виходив із того, що позивачка не довела укладення оспорюваного договору дарування під впливом помилки.

Проте в наданих для порівняння:

- постанові від 18 червня 2015 року Верховний Суд України керувався тим, що висновки суду першої інстанції ґрунтувались на встановленому факті відсутності волевиявлення ОСОБА_10  під час укладення нею договору про безоплатну передачу у власність відповідача будинку, оскільки той є її єдиним житлом, позивач є особою похилого віку, яка за станом здоров’я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, а тому підлягають застосування положення статті 229 ЦК України;

- постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року суд виходив із того, що касаційний суд залишив поза увагою висновки суду апеляційної інстанції, що ґрунтувались на встановленому факті відсутності волевиявлення ОСОБА_13 під час укладення ним договору на безоплатну передачу у власність відповідача квартири, яка є його єдиним житлом. Позивач як особа похилого віку, яка за станом здоров’я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувався на передачу нерухомого майна у власність ОСОБА_11 лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірний договір, помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов’язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем;

- ухвалі Верховного Суду України від 26 листопада 2008 року, відповідно до якої суд касаційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_1, вчинивши договір дарування належної їй частини спірного будинку, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, продовжувала проживати в спірному будинку й після укладення договору, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог;

- ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року, наданій як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, згідно з якою суд, погоджуючись із застосуванням статей 203, 229 ЦК України, виходив із того, що  позивач продовжує проживати у спірному будинку та самостійно оплачувати комунальні послуги, а отже фактичної передачі житлового будинку не відбулось, ключі від будинку позивач та її чоловік після відчуження будинку ані відповідачу ОСОБА_7, ані відповідачу ОСОБА_8 не передавала;

- ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2013 року, постановляючи яку суд касаційної інстанції виходив із того, що позивач продовжує проживати у спірному будинку та самостійно оплачувати комунальні послуги, а отже фактичної передачі житлового будинку не відбулось, ключі від будинку позивач відповідачу не передавала.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 203, 229 ЦК України. 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз’яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив із того, що позивачкою не доведено підстав для визнання договору дарування недійсним.

Проте, при вирішенні справи судами не було встановлено чи продовжує проживати позивачка у спірному будинку, чи відбулася фактична передача будинку згідно умов договору дарування (зокрема передача ключів), чи здійснює позивачка особисто оплату комунальних послуг. З’ясування зазначених обставин та їх належна оцінка мають значення для вирішення питання про те, чи дійсно ОСОБА_1 мала на меті безоплатну передачу ОСОБА_2 свого будинку у власність на противагу її тверджень про те, що спірний будинок є її єдиним місцем проживання.

Однак, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, на зазначене уваги не звернув та дійшов до передчасного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Допущені при розгляді справи судами порушення норм процесуального права і не з’ясування усіх обставин є перешкодою для ухвалення Верховним Судом України нового рішення.

За таких обставин відповідно до ст. 360-4 ЦПК України рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пунктом 1, 4 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а: 

Заяву ОСОБ_1 задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2014 року, ухвалуапеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року та ухвалу Вищогоспеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2015року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

        Головуючий                                                                      Я.М. Романюк 

        Судді:                                                                                  В.І. Гуменюк

                                                                                                     Н.П. Лященко

                                                                                                     Л.І. Охрімчук

                                                                                           Ю.Л. Сенін

                                                                                                     А.Г. Ярема

Правова позиція

у справі № 6-1124цс15

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

При вирішенні справи судам необхідно встановити чи продовжує проживати позивач у спірному будинку, чи відбулася фактична передача будинку згідно умов договору дарування (зокрема передача ключів), чи здійснює позивачка особисто оплату комунальних послуг. З’ясування зазначених обставин та їх належна оцінка мають значення для вирішення питання про те, чи дійсно позивач мала на меті безоплатну передачу відповідачу свого будинку у власність на противагу її тверджень про те, що спірний будинок є її єдиним місцем проживання.

          Суддя

Верховного Суду України                                                        Я.М. Романюк