Постанова Судової палати у ЦС Верховного Суду України вiд 16.09.2015 № 6-1203цс15

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа – приватний нотаріус ОСОБА_7, про визнання договору недійсним, визнання права власності, витребування майна за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Києва від  18 червня 2014 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2014 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року, 

в с т а н о в и л а: 

У січні 2013 року перший заступник прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору недійсним, визнання права власності, витребування майна.

Перший заступник прокурора Шевченківського району м. Києва зазначав, що за результатами проведеної перевірки щодо законності відчуження 54/100 частини квартири АДРЕСА_1 встановлено, що рішенням Постійно діючого третейського суду при асоціації «Правовий захист» від 20 січня 2009 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_4: визнано дійсним договір купівлі-продажу вказаного нерухомого майна, укладений 11 листопада 2008 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, та визнано за ОСОБА_4 право власності на це майно.

Крім того, рішенням Брянківського міського суду Луганської області від 14 грудня 2011 року визнано за ОСОБА_4 право власності на 54/100 частини квартири АДРЕСА_1.

1 лютого 2012 року ОСОБА_4 здійснив відчуження зазначеного майна за договором купівлі-продажу ОСОБА_5, яка продала це майно за договором купівлі-продажу від 25 лютого 2012 року ОСОБА_6.

19 грудня 2012 року СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 146, частиною першою статті 185, частиною другою статті 289, частиною четвертою статті 190, частиною першою статті 356 Кримінального кодексу України (далі – КК України); потерпілим у цьому кримінальному провадженні визнано ОСОБА_3. У ході досудового розслідування встановлено, що ОСОБА_4 за домовленістю з не встановленою слідством особою за грошову винагороду підписував договори купівлі-продажу спірного нерухомого майна без наміру набуття права власності на нього   (відчуження), не сплачуючи та не отримуючи кошти за нього.

Посилаючись на те, що дійсні власники спірного майна – ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 не були стороною договору купівлі-продажу цього майна та учасниками судового розгляду щодо спірного майна, вказане майно вибуло з їхнього володіння поза їх волею, крім того, зазначені особи неодноразово перебували на лікуванні в психіатричних закладах, перебувають на обліку у лікаря-психіатра й не спроможні самостійно захистити свої порушені права та реалізувати процесуальні повноваження, заступник прокурора Шевченківського району м. Києва просив на підставі статей 15, 16, 203, 215, 317, 318, 330, 346, 388, 658 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 1 лютого 2012 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5, визнати за ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 право власності на 54/100 частини квартири АДРЕСА_1 та витребувати від ОСОБА_6 на їхню користь указане нерухоме майно. 

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 червня 2014 року позовні вимоги першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва задоволено частково: визнано недійсним договір купівлі-продажу 54/100 частини квартири АДРЕСА_1, укладений 1 лютого 2012 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.    

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2014 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 червня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва відмовлено. 

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2014 року залишено без змін.   

У заяві про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 червня 2014 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2014 року та ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року заступник Генерального прокурора України просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року (справа № 6-103гс15) та 11 лютого 2015 року (справа № 6-1цс15) висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 203, 317, 319, 321, 330, 388 ЦК України.  

На обґрунтування заяви заступник Генерального прокурора України  надав копії постанов Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року й 11 лютого 2015 року. 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві заступника Генерального прокурора України доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. 

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.   

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу. 

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 належить на праві власності квартира АДРЕСА_1.

Рішенням Постійно діючого третейського суду при асоціації «Правовий захист» від 20 січня 2009 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3: визнано дійсним договір купівлі-продажу 54/100 частини квартири АДРЕСА_1, укладений 11 листопада 2008 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, та визнано за ОСОБА_4 право власності на вказане майно.

Рішенням Брянківського міського суду Луганської області від 14 грудня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_8 і ОСОБА_9 задоволено: визнано за ОСОБА_4 право власності на 54/100 частини квартири АДРЕСА_1. Указане рішення суду оскаржено ОСОБА_4 до Апеляційного суду Луганської області, проте відомості щодо розгляду апеляційної скарги в матеріалах справи відсутні.

1 лютого 2012 року ОСОБА_4 здійснив відчуження зазначеного нерухомого майна за договором купівлі-продажу ОСОБА_5, яка продала це нерухоме майно за договором купівлі-продажу від 25 лютого 2012 року ОСОБА_6.

19 грудня 2012 року СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 146, частиною першою статті 185, частиною другою статті 289, частиною четвертою статті 190, частиною першою статті 356 КК України; потерпілим у цьому кримінальному провадженні визнано ОСОБА_3. Допитаний у судовому засіданні ОСОБА_4 як свідок пояснив, що на прохання його роботодавця він погодився оформити на себе квартиру, при цьому власні кошти за неї не сплачував, за цю послугу йому повинні були заплатити грошові кошти. Для оформлення купівлі квартири ним були підписані чисті аркуші паперу. Перебуваючи в нотаріуса, ОСОБА_4 зрозумів, що квартира на нього вже оформлена і повинен бути укладений договір купівлі-продажу іншій, невідомій йому особі, який він і підписав.   

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог прокурора в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу від 1 лютого 2012 року, суд першої інстанції керувався тим, що волевиявлення ОСОБА_4 на придбання спірного нерухомого майна не було вільним і не відповідало його внутрішній волі, укладання спірного договору купівлі-продажу не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, що суперечить частині третій статті 203 ЦК України та є підставою для визнання цього договору недійсним відповідно до статті 215 цього Кодексу. Разом з тим суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги щодо визнання права власності на спірне майно не підлягають задоволенню, оскільки право власності ОСОБА_4 виникло з підстав, визначених законом, зокрема на підставі рішення суду, яке є чинним. Крім того, не підлягає задоволенню вимога про витребування спірного майна з володіння ОСОБА_6, оскільки така вимога може бути заявлена тільки власником майна. 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог прокурора, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, керувався тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів того, що договір купівлі-продажу від 1 лютого 2012 року є фіктивним; ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 не були стороною цього договору, тому правових підстав заявляти вимоги про визнання його недійсним у прокурора в їхніх інтересах немає; рішення Постійно діючого третейського суду при асоціації «Правовий захист» від 20 січня 2009 року й рішення Брянківського міського суду Луганської області від 14 грудня 2011 року є чинними й на час звернення прокурора до суду не скасовані; крім того, не  надано належних та допустимих доказів, що спірне майно вибуло з володіння позивачів не з їхньої волі.  

Разом з тим у наданій для порівняння постанові Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року міститься висновок про те, що статтею 388 ЦК України передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача, такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею. 

У постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року міститься висновок про те, що відповідно до вимог статей 330, 388 ЦК України право власності на майно, яке було передане у зв’язку з виконанням іпотечного договору та відчужене поза волею власника, не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути в нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється з утратою ним цього майна.Спірне майно було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним та визнання права власності на майно, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину та не був учасником вищезазначеного судового розгляду. Отже, висновок суду касаційної інстанції про те, що позовні вимоги про визнання права власності та виребування майна не підлягають задоволенню, оскільки відповідач є власником спірних приміщень на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, є чинним та не було скасовано, є помилковим, оскільки в даному випадку дійсний власник не був стороною правочину та учасником судового процесу. Окрім того, в межах цього судового процесу не відбулося примусове вилучення майна вдійсного власника з подальшим продажем у порядку виконання судового рішення, а також не ухвалювались рішення щодо припинення права власності на підставі статті 346 ЦК України.  

Отже, має місце невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року та 11 лютого 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права. 

Вирішуючи питання про правильність застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 

Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.  

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. 

Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов’язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом. 

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача. 

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні були встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема, чи з їхньої волі  вибуло це майно з їх володіння. 

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, то наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння. 

У справі, яка переглядається, спірне майно було предметом судового розгляду про визнання договору купівлі-продажу цього майна, укладеного між ОСОБА_4 і ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, дійсним та визнання права власності на майно, за результатами якого рішенням Постійно діючого третейського суду при асоціації «Правовий захист» від 20 січня 2009 року визнано дійсним зазначений договір купівлі-продажу та визнано за  ОСОБА_4 право власності на це майно. При цьому суд, посилаючись на норми частини другої статті 220 ЦК України, дійшов висновку про наявність підстав для визнання вказаного договору купівлі-продажу дійсним. 

Проте третейським судом розглянуто цю справу всупереч вимог Закону України «Про третейські суди», оскільки справи у спорах про визнання права власності третейським судам не підвідомчі, а відтак зазначене рішення третейського суду не може бути правовою підставою для набуття права власності. 

         Крім того, відповідно до статті 5 цього закону юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

         Така угода між ОСОБА_4 і ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 не укладалась.  

Відсутній у матеріалах справи й договір купівлі-продажу спірного майна між ОСОБА_4 і ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3.  

Крім того, спірне майно було предметом судового розгляду про визнання права власності на нього, за результатами якого рішенням Брянківського міського суду Луганської області від 14 грудня 2011 року визнано за ОСОБА_4 право власності на 54/100 частини квартири АДРЕСА_1.  

Дійсні власники спірного майна – ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 не були учасниками зазначених вище судових розглядів; у межах судових процесів не відбувалось примусове вилучення у них спірного майна з подальшим його продажем у порядку виконання судового рішення; не приймалось судових рішень щодо припинення їх права власності на підставах, передбачених статтею 346 ЦК України; договору купівлі-продажу спірного майна вони не укладали, отже вказане майно вибуло з їхнього володіння поза їх волею.

Отже висновок суду касаційної інстанції про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки ОСОБА_4 набув права власності на спірне майно на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при асоціації «Правовий захист» від 20 січня 2009 року та рішення Брянківського міського суду Луганської області від 14 грудня 2011 року, яке набрало законної сили, є чинним та не було скасовано, є помилковим, оскільки встановлено, що  дійсні власники не були стороною правочину та учасниками відповідних судових процесів. Окрім того, в межах цих судових процесів не відбулося примусове вилучення майна у дійсних власників із подальшим продажем в порядку виконання судового рішення, а також не ухвалювались рішення щодо припинення права власності на підставі статті 346 ЦК України.

Такий висновок суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року й 11 лютого  2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 203, 317, 319, 321, 330, 388 ЦК України. 

Таким чином, судами у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосовано норми статей 203, 317, 319, 321, 330, 388 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення спору, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у справі, яка переглядається та ухвалення нового рішення. 

Ураховуючи наведене та те, що належне ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 спірне нерухоме майно вибуло з їхнього володіння поза їхньою волею, зазначене нерухоме майно підлягає витребуванню в добросовісного набувача – ОСОБА_6 на їхню користь відповідно до статті 388 ЦК України.  

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України   

п о с т а н о в и л а:

          Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 червня 2014 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2014 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 квітня 2015 року скасувати.

Позовні вимоги заступника прокурора Шевченківського району м. Києва задовольнити частково: витребувати від ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 54/100 частини квартири АДРЕСА_1; у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності відмовити.  

         Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої       статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий                                                                             Л.І. Охрімчук

Судді:                                                                                        В.І. Гуменюк      

                                                                                                   Н.П. Лященко

                                                                                                   Я.М. Романюк

                                                                                                   Ю.Л. Сенін

                                                                                                   В.М. Сімоненко

                                                                                                   А.Г. Ярема

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

у справі № 6-1203цс15

Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.  

Відповідно до статей 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею. 

Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов’язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав його, не з їхньої волі іншим шляхом. 

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суди повинні були встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі  вибуло це майно з їх володіння.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння.

Суддя Верховного Суду України                                                    Л.І. Охрімчук